75-я річниця Перемоги у ВВВ - «незручні» факти. Частина 2

13:36 16 червня Київ, Україна

З перших місяців війни радянське керівництво під час відступу намагалося застосовувати тактику «випаленої землі». Але широко розрекламоване вираз «земля повинна горіти під ногами окупантів» було популярним виключно серед жителів районів, що знаходилися в глибокому тилу.

Для жителів, вимушено залишилися на окупованих територіях подібний заклик перетворився на справжнє лихо. Про майбутню долю населення, яке не змогло евакуюватися ніхто не думав. Адже при відступі, радянськими військами і НКВД знищувалася вся інфраструктура населеного пункту - підривалися електростанції, мости, системи водо- та теплопостачання, хлібопекарні і т.д.

Одним з найбільш потворних проявів такої тактики стало знищення працівниками НКВС 18 серпня 1941 греблі Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі. Рішення було прийнято після після інформації про прорив німецьких військ в цьому районі. У момент вибуху в береговій зоні крім німецьких військ перебували радянські підрозділи, які намагалися переправитися на лівий берег Дніпра, а також мирні жителі острова Хортиця і найближчій території.

Фото: Взрыв плотины

В результаті вибуху 20 т тротилу в дамбі виникла пробоїна довжиною близько 150 м, через яку хлинула вниз багатометрові хвиля води, викликаючи руйнування і загибель людей, що знаходилися в береговій зоні. За неуточненими досі даними, в результаті підриву загинуло лише 1,5 тис. Німців і від 20 до 80 тис. Червоноармійців і цивільного населення.

Взагалі, ставлення радянського керівництва до жителів окупованих територій завжди було неоднозначним - від недовіри до відвертого засудження. Коли восени 1943 року радянські війська почали звільняти територію України, ставлення влади до місцевого населення, яке два роки прожило в окупації, було, м'яко кажучи, недовірливим.

Серед тилової частини населення Росії поширювалася думка про те, що всякий, хто зостанеться на окупованих територіях, особливо чоловіки, - це потенційні зрадники і колаборанти, які повинні «змити кров'ю» своє «злочин». Коли радянські війська заходили в черговий звільнений від нацистів український населений пункт, за ними слідом туди прибував польовий військкомат. Він проводив повну мобілізацію всіх чоловіків, які могли тримати зброю в руках.

Після цього їх майже відразу кидали в атаку на німецькі позиції, часто не встигаючи видати навіть військової форми. В історіографії такі призовники в домотканих свитках отримали назву «чорносвитниках» ( «чорнопіджачників»). За прикладом штрафбатів, таким бійцям навіть не видавали зброї - його вони повинні були здобути в бою, і пускали в бій перед регулярними військами.

Особливо страшним виявився штурм Києва в жовтні 1943 року, коли радянська влада для відволікання основних німецьких сил кинула десятки тисяч «чорнопіджачників» на Букринський плацдарм нижче української столиці, а регулярні підрозділи переправлялися тим часом, використовуючи Лютізький плацдарм вище міста. На шестикілометрового клаптику землі загинуло понад 250 тис. солдат, значну частину з яких і становили тільки що мобілізовані селяни.

Фото: Архивный снимок

Ті, що вижили в цій м'ясорубці після війни зазнали на собі всі наслідки перебування на окупованих територіях. Протягом 1945-1947 років понад 80 тис. Осіб із Західної України було депортовано в Донбас і в Сибір через звинувачення в націоналізмі і «пособництві УПА». Ще близько 500 тис. були вивезені із західноукраїнських земель, які згідно з рішенням Сталіна передали Польщі.

Далі буде…