Тактика Путіна – торгівля страхом смерті. Але наша головна загроза — ми самі, — Дмитро Золотухін

18:43 22 грудня Київ, Україна

Підготовка Росії до збройного вторгнення в Україну — одна з основних тем нашого та міжнародного інфопростору. Але чи введе Путін війська (якщо не брати до уваги того, що у 2014 році він вже це зробив), чи лише пограє м'язами? Чи варто Україні розраховувати на допомогу? І на чию? Про це та інше «ФАКТАМ» розповів засновник Інституту постінформаційного суспільства, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки Дмитро Золотухін.

«Слід розрізняти питання формальної присутності України на сторінках Будапештського меморандуму та перспективи ядерного статусу України»

— У 2014 році нам популярно пояснили, що Будапештський меморандум — просто папірець, який не гарантує безпеки України. Чи дає це Україні право розробляти ядерну зброю? Тим більше що Договір про нерозповсюдження ядерної зброї передбачає вихід з нього у разі загрози найвищим інтересам країни. А у нас зараз частина території окупована, що явно є такою загрозою.

— Я часто зустрічався з таким форматом питання з 2014 року та коли вже був на посаді заступника міністра інформаційної політики. І, хоча я маю зазначити, що не є експертом з питань ядерної зброї, існує кілька очевидних аспектів цього питання.

По-перше, на мою суб'єктивну думку, дискусія з такого приводу має вестися в українському суспільстві. Підкреслюю, ухваленню будь-яких рішень передує інклюзивний суспільний діалог. Не факт, що якісь зрушення у цій царині відбудуться. Бо є об'єктивні причини, чому цього не станеться. Однак це не означає, що ми маємо повторювати той факт, що Будапештський меморандум може бути визнаний нікчемним з юридичної точки зору. Це не означає, що натомість ми будемо повертати ядерну зброю. Це дві різні речі. Але по факту, якщо документ не відображає реальність, то який сенс перебування в ньому України як суб'єкта міжнародної діяльності?

По-друге, слід розрізняти питання формальної присутності України на сторінках Будапештського меморандуму та перспективи ядерного статусу України. На думку Володимира Горбуліна, якому я в цьому питанні цілком довіряю, Україна не має технічних, фінансових та низки інших спроможностей, щоб виробляти ядерну зброю, утримувати її та забезпечувати безпеку. Попри усі нещастя та негаразди, які нас спіткали, багато хто з експертів підкреслює, що радий тому факту, що Україна не має ядерної зброї. Бо з гуманістичної точки зору для людства це є зло. І навіть в умовах критичних загроз бути носієм зла — це особлива відповідальність.

По-третє, у світі є негласна «адекватність» у поведінці міжнародних партнерів. На мій суб'єктивний погляд, нам не потрібно ставати в один ряд з Іраном, Північною Кореєю чи Росією. Для нас зараз лояльне ставлення до нас з боку західних держав все ще продовжує бути цінним. Треба добре подумати, перш ніж цим знехтувати.

Але, повторюся, усе це не означає, що така дискусія у демократичному суспільстві не потрібна.

— В Інтернеті розповсюджуються схеми російських ударів по українській території. Держсекретар США напередодні відеоспілкування Байдена та Путіна заявляє про планування Росією масштабного вторгнення в Україну. Чи може щось цьому завадити?

— Цьому може завадити адекватна відповідь з боку тих самих Байдена, Блінкена та інших представників західних держав. Мені здається, що для них важливим є не сам факт вторгнення (чи невторгнення) Путіна в Україну. Як би це цинічно не звучало. Для них, як і для Путіна, важливо те, що відбудеться після цього.

Якщо після початку вторгнення позиція Вашингтона, Берліна, Парижа, Брюсселя та Лондона буде такою самою, як і в березні 2014-го року, то Путін обов'язково використає силу, бо буде відчувати, що це минеться йому, як минулося у 2014-му.

Якщо йому дадуть зрозуміти, що після цього факту цілій генерації росіян настане «капець» (їхніх дітей не будуть вчити в Оксфорді, їхні гроші не будуть тримати західні офшори та банки, їхні вілли, яхти та літаки стануть токсичними для кожної адекватної країни), ось тоді Путін замислиться двічі чи тричі.

Путін неодноразово підкреслював, що виріс у буремному середовищі у Ленінграді… Він навчився на усе життя головному принципу гопника: якщо жертва проявляє слабкість, тисни до кінця. Все залежить від того, чи захочуть Байден та Блінкен стати жертвами Путіна.

— Чого очікувати Україні після цього відеосаміту?

— У кращому випадку для нас тиск на київську владу з усіх боків продовжиться і, можливо, навіть посилиться. Але нам до цього не звикати. Ми будемо стояти на своєму й будувати країну та армію.

Якщо ж Байден, як то кажуть, «включить задню», це може призвести до масштабної дестабілізації.

Скоріше за все, вторгнення все ж не буде. Але під тиском можуть бути розроблені та внесені в парламент якісь документи, які спричинять вибух в українському суспільстві. А коли громадський протест та тиск влади й міжнародних партнерів досягне критичної позначки, Путін може запропонувати ввести в Україну «миротворчий контингент для захисту російськомовного населення».

Як завжди, не Путін наша найголовніша загроза, а ми самі. Він просто цим скористається.

«З Лукашенком Україна не повинна робити нічого, оскільки Лукашенко більше ніхто. Він порожнє місце»

— Путін давно розказав про те, що росіяни потраплять до раю як мученики ядерної війни, а населення країн-противників просто здохне. Тепер Лукашенко розказує, що виріже всіх негідників, натякає на ядерну війну, заявляє про можливість військового варіанту розвитку стосунків і з Україною, й з іншими сусідами. На вашу думку, вони грають у Північну Корею, щоб отримати якісь бонуси (зняття санкцій, повернення до «Великої сімки» тощо), чи й справді готові до війни?

— Насамперед потрібно щоразу підкреслювати, що аналіз слів Олександра Лукашенка — це все одно, що боротьба з собакою, якому раз у раз дають команду «фас»! Щоб захиститися, потрібно взаємодіяти не з собакою, а з його господарем, щоб він узяв пса на повідець.

Що ж до Путіна, то така тактика є дуже характерною для гопників з підворіть. Щоб отримати бажане, вони будуть обіцяти, що готові до гранично можливого насильства. Це торгівля страхом смерті, в якій Путін став майстром.

«Потрапити до раю мучеником» — це концепція терористичного угрупування ІДІЛ, забороненого в Росії. Саме через те, що Кремль є терористичним угрупованням, лякання ядерною загрозою є для них цілком природним станом.

— Німеччина загальмувала сертифікацію «Північного потоку-2». Це робиться для підтримки України чи Німеччина має на меті якісь інші інтереси?

— Наскільки мені відомо, це може використовуватися для перереєстрації окремих компаній та прав на «трубу», щоб привести справи у формальну відповідність до німецького та європейського законодавства. Я б не поспішав радіти цьому відтермінуванню. Берлін має нарешті чітко артикулювати свою позицію — гроші чи цінності. Якщо вони обирають російський газ, то гріш ціна будь-яким картинним розмовам про «європейські цінності» чи «боротьбу з корупцією». Не говорячи вже про німецьку позицію щодо мігрантів…

— Є версія, що Росія просто імітує підготовку нападу на Україну, організувала міграційну кризу на кордонах Білорусі з Польщею та Литвою, щоб пришвидшити введення в дію «ПП-2». Наскільки це ймовірно?

— Це одна зі складових пазлу. Запуск «ПП-2» має політично-символічну мету. Багато європейських експертів та think tank (аналітичні та дослідницькі центри. — Авт.) вивчали економічну доцільність газопроводу. Але я вважаю, що це ще одна брехня, оплачена корумпованими російськими газодоларами. «ПП-2» — це з високою ймовірністю одна з тих вимог, які Путін буде ставити в обмін на «ненапад».

— Лукашенко може стати другим після Путіна керівником держави (хоча й «нелегітимним»), що офіційно відвідає окупований Крим. Які це може мати наслідки та що має робити в такому разі Україна?

— Повторюся, з Лукашенком Україна не повинна робити нічого, оскільки Лукашенко більше ніхто. Ми ж не вимагаємо у парламенту чи міністерств робити якісь конкретні заяви стосовно дій главаря «ДНР» Дениса Пушиліна… Лукашенко зараз є «пушилінізованим» політиком. Він порожнє місце.

У відповідь на його візит до Криму західні держави та Україна мають посилити тиск на його господаря — Путіна. Оскільки це він захопив Крим і змусив Лукашенка туди їхати.

— На вашу думку, Україну «зливають», змушуючи легітимізувати «ЛДНР» і відмовитися від євроінтеграції. Що наводить на такі висновки? І чи може Захід віддати нас Росії, відмовившись від такого «буферу»?

— Впродовж останнього місяця, одразу після того, як у західній пресі почали писати про ймовірне вторгнення, на дискусійних онлайн-майданчиках окремі західні експерти публікують матеріали, в яких повторюється один і той самий наратив: «Захід не буде воювати з Путіним! Віддаймо йому те, що він хоче, і тоді він, може, й не нападе!»

Цей наратив підтримується у соцмережах окремими спікерами та поважними людьми, що мають доступ до чиновників Білого дому. Поза сумнівом, такий варіант розгортання подій враховується відповідальними особами по обидва боки Атлантичного океану.

Оскільки цей наратив існує та активно просувається в інформаційній сфері, я роблю висновок, що його просувають не просто так, а з певною метою. Можливо, не безкоштовно, а за російські гроші.

— А яка доля Криму у випадку «зливу» України?

— Крим залишиться у складі Росії, а через це згодом там станеться екологічна катастрофа, що вплине на весь Чорноморський регіон.

— Нещодавно Ердоган запропонував Туреччину як посередника у розв`язанні російсько-українського конфлікту. Враховуючи непрості стосунки РФ та Туреччини (Сирія, Лівія, вірмено-азербайджанський конфлікт, інтереси Туреччини у Криму тощо), навіщо це Ердогану, що він може запропонувати?

— Ердоган має амбіції бути визнаним як лідер тюркського світу. Процес «розв'язання питань» з лідером «руського міра» буде відображати втілення цієї його амбіції. Однак, крім того, він має й більш утилітарні задачі. Кримські татари вже декілька років знаходяться у фактичному концтаборі, на який перетворено Кримський півострів. Таке знущання з єдиновірців ставить Ердогана у незручне становище. Оскільки як же ти можеш бути «мачо», якщо твоїх одновірців мордують?

Звичайно, частиною діалогу Ердогана з Путіним є й питання Нагорного Карабаху. Однак, наскільки мені відомо, російська сторона відкинула пропозиції Анкари. Тому поки що це залишається гіпотетичними розмовами.

— Відбулися вибори в Німеччині, навесні — вибори у Франції. Не так далеко й до виборів у США. Чи має це значення для України? Щось змінилося чи зміниться від того, хто прийшов чи прийде до влади у країнах, залучених до врегулювання російсько-українського конфлікту, та й в інших країнах, наприклад, у Болгарії цьогоріч, в Угорщині наступного року тощо? Оскільки ми вже давно ділимо закордонних політиків на про- та протиросійських.

— Ці факти й вплинули на сьогоднішню ситуацію в регіоні. Для Путіна це вікно можливостей. Влада Німеччини тільки через кілька місяців увійде в нормальний робочий режим. Нова команда притирається. Коаліційні питання не завжди вирішуються просто. Міф про німецький «орднунг» в питанні фінансово-політичних інтересів є дещо переоціненим.

Макрон ймовірно оголосить про балотування у президенти на наступний термін. Впродовж передвиборчої кампанії йому не потрібні нові ексцеси. Байдену критично потрібні перемоги після Афганістану, оскільки необхідно виправляти рейтинги. Усе це створює десь піврічне «вікно можливостей», коли дестабілізація може допомогти Путіну переконати Захід в тому, що «треба дружити». Нам з вами потрібно протриматися хоча б до весни, а краще — до літа.

— Росія влаштовує інформаційні атаки на Україну, на ЄС, США, НАТО. Замовляє експертні дослідження й висновки про те, що Україна для Європи — «пʼяте колесо» та «валіза без ручки». А що може й що має робити українська влада, крім як розказувати, що всі протестні настрої в нас — це рука Кремля, та ми не повинні «розхитувати човен», бо «Путін нападе»?

— Не хотілося б наприкінці говорити непопулярні речі та отримати від читачів за це певні ярлики, але мені здається, що посилення «війни з олігархами» є не зовсім на часі. Оточення президента штовхає його на війну на два фронти. Навіть більше — на три, оскільки йому ще потрібно огризатися на опозицію.

Мені здається потрібно сфокусуватися на почерговому виконанні своїх завдань. Якщо Володимир Олександрович планує переобиратися, то пріоритетом є збереження країни, президентом якої ти збираєшся бути. Бо якщо воювати одразу з усіма, то може не залишитися, куди переобиратися. Ймовірно, цього й хоче Путін.

У січні нас очікують великі платіжки за газ. Енергетична війна з Кремлем, яка буде супроводжуватися кібератаками, потенційними локаутами, віяловими відключеннями електроенергії тощо. Це ж логічно — відкласти олігархічну війну хоча б до квітня? Повірте, за пів року олігархи з України нікуди не дінуться.

Ну й, як завжди: хочеш миру — готуйся до війни. На телешоу необхідно говорити не про здобутки «Слуг народу», а обговорювати, наскільки готові до використання бомбосховища, системи оповіщення населення… Думати про розважальні формати на кшталт — чим зайнятися у квартирі під час віялових відключень світла…

Йдеться не про нагнітання ситуації. На восьмому році війни нагнітати більше, ніж вона вже є, досить складно. Така комунікація повинна синхронізувати емоційний стан влади та суспільства. Ми маємо бути готові.