Провали Володимира Зеленського не гарантують успіху патріотичної опозиції

20:09 13 грудня Київ, Україна

Кінець осені приніс у патріотичний табір велике піднесення. Цьому передували довгі місяці меланхолії, коли лідерам опозиції залишалося лише спостерігати, як президент Володимир Зеленський планомірно надає націонал-патріотичний порядок денний. На багатьох пересічних виборців це діяло заспокійливо: якщо вже в «голуба миру» проступили риси «яструба», то на коліна перед Володимиром Путіним він точно не стане.
 
Однак опозиційному політикуму це загрожувало втратою власної ніші, а отже, електоральним банкрутством. Величезні сподівання покладали на зрив операції із захоплення бойовиків ПВК «Вагнера», яку з легкої руки журналістів чи політтехнологів наперед охрестили «вагнергейтом». Але сеанс симпатичної магії не спрацював: якщо знаменитий Вотергейтський скандал спричинив відставку президента Річарда Ніксона, то «вагнергейт» лише похитнув рейтинги влади, хоч і це ще треба довести.

Але під час пресмарафону 26 листопада країна побачила, що Зеленський втратив не лише свою знамениту тефлоновість, а й значну частину внутрішньої міцності. Президент був нервовим, дратівливим, іноді відверто агресивним і справляв враження якщо не зацькованої, то явно виснаженої особи. Це зовсім не те, чого очікують від глави країни, який впевнено долає дистанцію своєї першої каденції і навіть має намір зайти на друге коло. Про складний внутрішній стан президента свідчила і реакція влади на акцію протесту опозиції в Києві ввечері 1 грудня. Очевидно, надмірні заходи безпеки у столиці змушували думати про те, що на Банковій справді вірять у загрозу перевороту. Або це була лише демонстрація сили, недоречність якої свідчить про невпевненість влади у собі.
Оптимізму опозиціонерам додають і реляції соціологів. Опитування КМІС, проведене в останній тиждень листопада, показало, що 58% громадян не хочуть, щоб Зеленський балотувався на другий термін (хочуть близько 35%). Здатність чинного президента впоратися з обов'язками Верховного головнокомандувача та керівника зовнішньої політики також оцінюють більш ніж скромно. У першій номінації із шести президентів Зеленський опинився на передостанньому місці, поступившись навіть Віктору Януковичу, а в другій поступився Петру Порошенку, Леоніду Кучмі та Леоніду Кравчуку. Так, за даними Центру Разумкова, до першої половини листопада Зеленський залишається фаворитом. Проте під час моделювання другого туру він уже програвав Дмитру Разумкову. Нехай навіть розрив між ними становив менше 1%, але й це тривожний дзвіночок для Банкової. І чим більше на Банковій нервуватимуться, тим ширше може виявитися вікно можливостей у 2024 році.

Втім, схоже, що опозиція не проти прискорити процес.
«Треба визначитися, що робити із цією владою. Необхідне її повне перезавантаження, і почати слід з дострокового припинення повноважень парламенту та обрання нової Верховної Ради», - заявив 1 грудня Олександр Турчинов.
Мотиви таких закликів цілком очевидні. За даними КМІС, на кінець листопада у парламентському рейтингу (серед тих, хто визначився з уподобаннями) на перше місце вийшла «Європейська солідарність» (17%), випередивши «Слугу народу» на 2%. Звичайно, на голоси незадоволених чинною владою є й інші претенденти: наприклад, новостворена партія Дмитра Разумкова (Розумна політика) з наскоку отримала майже 10% підтримки. Поява нових гравців на політичному полі може ускладнити життя патріотичної опозиції, проте головна проблема лежить у дещо іншій площині.
На сьогодні здається, що експеримент, який українське суспільство розпочало над собою у 2019 році, вже дав негативний результат. Громадяни переконалися, що для успішного вирішення нагальних національних проблем недостатньо лише «перезавантажити владу» або «зруйнувати систему», і що новизна облич не гарантує високих компетенцій та належних управлінських здібностей. Чи не надто велику ціну ми заплатили за те, щоб зробити цілком очевидні висновки, — питання риторичне. Якими будуть результати майбутніх парламентських та президентських виборів, прогнозувати зарано, але спробуємо пофантазувати. Припустимо, патріотична опозиція візьме приголомшливий реванш, і нова конфігурація влади виявиться досить стабільною, щоб продовжити курс, який держава мала до весни 2019 року. Але чи справді це те, що потрібно державі після завершення «епохи Зе»?

Відповідь на це питання не надто очевидна. Так, неможливо заперечувати, що у 2014–2019 роках владі вдалося створити досить стабільну систему, щоб провести державу крізь шторм перших страшних років війни. Але слід визнати, що система, яка існувала у 2014–2019 роках, відповідала далеко не всім потребам суспільства. Не про «ватників», незадоволених декомунізацією, забороною російських серіалів і геополітичним розворотом якнайдалі від «матінки-Росії». І не про аудиторію професійних борців зі зубожінням, які автоматично розчаровуються в будь-якій чинній владі, як тільки отримують перші платіжки за опалення. Йдеться про ту частину громадянського суспільства, яка вимагала від влади не лише свідомої зовнішньої та культурної політики, а й реформи судочинства та правоохоронних органів, дієвої боротьби з корупцією, приборкання олігархів і далі за списком.

Можна скільки завгодно називати цих людей «грантожерами» та «соросятами», звинувачувати їх у завищених вимогах до влади, популізмі та інших реальних і уявних гріхах. Але вони так чи інакше транслюють відповідний суспільний запит. Україна належить до посткомуністичних країн, чиї еліти в якийсь момент усвідомили переваги перехідного становища, коли інститути ринку та демократії ще можна комбінувати з ручним судочинством, клієнтелізмом та іншими елементами недемократичних систем — звісно, вигідно для себе. Щоб розтягнути цей історичний момент якнайдовше, еліти озброїлися стратегією перманентних, але поверхневих, половинчастих, а часто й відверто імітативних реформ. Бенефіціар перманентного переходу є вузький прошарок еліт різного рівня. Певною мірою їм вдається підтримувати консенсус, виділяючи крихти від своїх доходів незахищеним та люмпенізованим шарам, однак повністю погасити невдоволення громадян, особливо політично та економічно активних, неможливо.
Два Майдана
Тому в нашому суспільстві завжди тримається відчутний градус невдоволення, яке може виливатися в різні форми, залежно від конкретної політичної ситуації. Ця «роздратована більшість» була важливим ресурсом обох Майданів, а також значною мірою приклалася до «електоральної революції» 2019 року. Так, підтримка команди Зеленського була помилковою відповіддю на проблему, проте сама проблема не перестала бути реальною. І дуже сумнівно, що до 2024 року її вдасться вирішити, тобто вона перейде у спадок наступникам. Слабкість чинної влади така очевидна, що оптимальна стратегія передвиборчої боротьби (яка, схоже, вже триває) для патріотичної опозиції здається самоочевидною. Виявляти принциповість замість ідеологічних хитань; співпрацювати з «вулицею» замість ховатися за «видосиками»; дотримуватися жорсткої лінії щодо Росії замість заклику до діалогу (який Москва насправді не збирається вести); захищати національну культуру, а не серіальний ширвжиток; демонструвати відповідальність, а не порожній авантюризм, — мабуть, саме з цим слід іти на вибори. Принаймні це відповідає поточним настроям значної частки виборців.

Однак не варто забувати, що «роздратована більшість» нікуди не зникне. На якийсь час суспільству буде достатньо й того, що воно нарешті втратило набридлу владу. Але щойно поствиборча ейфорія закінчиться, новому керівництву країни доведеться переконати громадян, що воно готове до справжніх реформ, а не до їхньої імітації. І якщо цього не вдасться зробити, то і на довгострокові успіхи сподіватися не варто. Звичайно, якщо під успіхом розуміти щось більше, ніж тимчасове повернення до високих кабінетів. Припинити безлад, що наростає в державі з 2019 року, — гідна політична мета, але її мало. Поки що чергове керівництво не наважиться вивести країну з вічного перехідного стану, вихід України з пострадянської стагнації відкладатиметься. Відтак, зустріч нової влади з «роздратованою більшістю» стане лише питанням часу. І якщо в лавах патріотичної опозиції справді претендують на якісь історичні звершення, то про такі перспективи варто замислитися вже зараз. Інакше бажана перемога може призвести до поразки.