Втрачений шанс

14:31 21 грудня Київ, Україна

Літній маразматичний бункерний бовван втратив свій шанс на самому початку війни проти України. А шанс був… Ні, не перемогти! Це абсолютно неможливо! У путіна тоді ще залишався шанс зберегти росію від тотальної руйнації та знищення самої країни як такої. Але путін не скористався можливістю. Дурень…

Був би розумним – уже надвечір четвертого дня «триденної спецоперації», зрозумівши, що загарбника ніхто радісно не біжить зустрічати з квітами, а українські Захисники – не «бандерівці на бричках з кулеметами «максим», наказав би про припинення агресії. Вивів би свої, на той момент ще практично цілі, війська з території України, виплатив би репарації за все, що встиг за три дні знищити і став би навколішки перед Україною, вимолюючи прощення за власну злочинну дурість, що призвела до загибелі українців.

Потім відбувся суд. Були б справедливо покарані ті, хто вбив старому в голову думки про можливість підкорити собі Україну. Можливо навіть, що сам він, враховуючи вік і психічний стан, залишився живим і доживав би своє ганебне життя в психіатричній клініці для злочинців, приймав таблетки і пускав слину з рота. І навіть поховали б його на цвинтарі під надгробком із двох «піноходів», якими він намагався розтоптати мир та щастя мільйонів людей.

Шанс втрачено. Назавжди… Навіть якщо сьогодні чи завтра путін прокинеться (що абсолютно неможливо за відсутності мізків), для росії та росіян уже нічого не змінити. Приречена кремлем країна ще не усвідомила, що це кінець. Судний день для росії розпочався похмурим ранком 24 лютого. І з того часу величезна країна перетворилася на корабель з мерцями, що прямують у прірву під керуванням мертвого капітана.

Будь-який рух приреченої країни – це звичайна інерція мертвого об'єкту. Завдяки величезній масі, ця гігантська брила ще деякий час рухатиметься, руйнуючи все на своєму шляху. Швидкість такого руху сповільнюється щодня, але загроза лишається. І це головна небезпека для оточуючих.

Путін прирік росіян на тотальну ненависть українців. Розпач і розгубленість перших днів війни поступилися люті та ненависті до країни, яка сама породила та плекала своїм мовчанням та німим дозволом на злочини кривавого диктатора. І, якщо, на початку агресії, українці ненавиділи путіна, як уособлення болю, страждань і біди української нації, то за десять місяців війни лють і жага помсти за всяку ціну поширилися вже на кожного росіянина. Можливо, лише за винятком тих, хто зміг не втратити себе у путінському кошмарі та виступив відкрито проти режиму диктатора. Але почутий не був…

Навіть без урахування демократично налаштованих європейських, американських, азіатських та інших світових прихильників України, для яких кремль, путін і, частково, росія, теж стали уособленням загальносвітового Зла, 30 мільйонів українців із жагою помсти вже навіть на генетичному рівні – це величезна сила. Нас не вдасться залякати, як би ворог цього не хотів. Ні обстріли, ні блекаути, ні нові амстори не зламають Україну та українців. Зло повинне бути покаране і воно буде покарано страшною лютою помстою тих, хто втратив рідних, близьких, батьків, дітлахів. Помстою тим, хто мав цинізм і зухвалість називати ракети, що вбивають українців, «ракетами добра»! Тим, хто радів обстрілам Києва та Харкова, хто глузував з «постановочних кадрів» у Бучі, хто плескав у долоні після прильотів по українських дитячих садках та лікарнях.

Завдання українців після обов'язкової перемоги зробити так, щоб горіла земля під ногами кожного росіянина. Українці – милосердна нація. Але милосердя повинно мати свої межі і стосуватися тільки тих, хто його заслуговує. Був час, коли «проста росія» могла зупинити божевілля власного керманича. Як то кажуть, «було, та й спливло». А розуміння власної приреченості так і не дійшло до росіян. І тікають вони з росії не через ганьбу дій власної влади та непокори режиму путіна, а через страх бути «могилізованими» та знищеними українцями.

А це інше, це не прозріння та усвідомлення власної вини, що, можливо, дало б шанс полегшити неминуче покарання. Це простий страх смерті.

Українці теж бояться смерті. Але не тікають від неї, розуміючи, що від кожного із нас залежить майбутнє української нації. Що не час ховатися і скиглити. Настав час боротися і ПЕРЕМОГТИ! Тому що це наше призначення та наш вибір.

А призначення росіян – на колінах благати переможців про милосердя.

Благати нас, українців!

І тоді ми, милосердні, можливо, дамо їм ще один шанс стати людьми.

Можливо...